Посол в кожному туристі

Взаємостосунки людей – вельми складна штука в межах і одної країни, що вже казати про міжкультурні особливості.
Наскільки б близько не знаходилися країни, як би схожими не були мови народів, кордон існує не тільки на мапі. Історично так склалося, що дві країни на мапі сучасного світу не можуть об’єднатися, поділитися своїми частинами чи підпорядкуватися одна одній – все це вже буде актом агресії, виявом шовінізму тощо. І навіть представники тих націй, які безсоромно вдаються до цього, (особливо вони) мають думати про кожен свій крок, зроблений не в межах своєї країни.
Чому це важливо? Чому пересічний турист має звертати увагу на те, чи не заважає його відпочинок комусь поруч?
Тому що наші вчинки завжди мають наслідки. Не завжди ми відчуваємо на собі ці наслідки, але хтось в такому випадку відчує їх замість нас.
Тому що повторювані і поодинокі дії представників однієї країни створюють враження про країну в цілому.
Тому що цим враженням будується ставлення до всіх, хто приїде “після нас”.
Тому що, зрештою, сподобатися комусь, кого бачиш вперше, вкрай складно, але чи не варто спробувати?
Не так вже й часто ми дійсно робимо щось значуще для власної країни. Не так часто ми відповідаємо за її імідж. Не так часто нам випадає роль “амбасадорів”.
Хтось скаже, що це робота дипломатів (не тих, що портфелі). Але різниця між будь-яким туристом і дипломатичним представником однієї країни лише в тому, що вчинки дипломата публічні і мають відносно більшу вагу. Водночас, туристів же набагато більше, тому в кінцевому результаті вчинки всіх туристів грають набагато важливішу роль для країни, ніж вчинки всіх дипломатів.
Хтось скаже, що поведінка деяких представників приймаючої країни також змушує бажати кращого. І в цьому вияві власного его і є складність людських стосунків. Інколи варто йти на поступки хоча б тому, що в цей час йдеться мова про дещо глобальніше, ніж про проведення відпустки.
В світі, де кожен поводився себе так, як би хотів, не зважаючи на загальноприйняті норми поведінки, не було б місця нормальним людським стосункам, взаємоповазі між представниками різних і тих самих країн. Власне, не було б і поваги до себе, бо людина, засліплена думками  про себе, не знає насправді, що то є – повага.
Тому, наступного разу, перебуваючи закордоном і висловлюючись в кафе на адресу будь-кого, спілкуючись з іноземцями і просто проводячи вільний час подумайте про тих, хто приїжджатиме сюди після вас: про своїх друзів, дітей, онуків; про тих, хто тут працює на заробітках; зрештою, про тих,  хто навколо вас. Будьте чистою краплиною в океані.

Advertisements
Посол в кожному туристі

Cyborg’s Word

“Кі́борг (скорочення від «кібернетичний організм») у медицині — біологічний організм, що містить механічні або електронні компоненти; у науковій фантастиці, зокрема, кіберпанку, — фантастична істота, напівлюдина-напівмашина, андроїд.
З вересня 2014 року в українських засобах масової інформації та соціальних мережах поширюється вживання терміну кіборги як назви українських вояків — захисників донецького аеропорту під час війни на сході України”

Абстрактне поняття “кіборги” тепер викликає одну чітку асоціацію – це ті, хто боронять Донецький міжнародний аеропорт. Хтось бачив їх по телевізору (так званих “розпіарених” Кіборгів), хтось приходив зустрічати їх в рідних містах, хтось перечитав купу постів на Фейсбуку, але для кожного було б за честь зустрітися з одним з них, послухати, що кажуть сучасні герої. Те, що Кіборги зараз проводять зустрічі зі студентами різних вишів, надзвичайно необхідно як молоді, так і Кіборгами. Перші бачать Хто за них воює на Сході, другі бачать За кого вони воюють на Сході.

Зустріч, про яку я хочу розповісти, відбулася в Київському національному лінгвістичному університеті. Головною “діючою” особою був Кіборг з позивним Богема (в мирному житті, Андрій Шараскін).

Як завжди, приголомшили подробиці життя “до”: Андрій – режисер. Однак, як і багато хто з його побратимів, “не зміг сидіти і спокійно дивитись все по телевізору”.

Впевнившись в доволі слабкій студентській позиції щодо історичних подій (позорисько філологічне), Андрій взявся охоче проводити такий собі міні-лікбез на тему подій, пов’язаних з УПА та національно-визвольним рухом взагалі. Очевидно, знаючи про те, що переважна більшість студентів – дівчата, він кілька разів протягом зустрічі процитував актуальні для нас рядки Шевченка. Саме ті, що про “Кохайтеся”.

Все ж, найцікавішою частиною зустрічі були слова про Аеропорт. “Так, це форпост. Так, там зараз частково вирішується і доля всієї України. Але Україна не впаде, якщо впаде Аеропорт,” – сказав Кіборг. Доля ж України чи то пак сценарій для бійця, втім, як і для багатьох, очевидний: заморожування конфлікту. Однак, пригадавши, що цей сценарій пропонується світовими лідерами, пригадавши те, яким, певно, є сценарій РФ, Кіборг питає: “А чи це український сценарій?! Де взагалі український сценарій?”

Звісно, що ДУК має свій сценарій, який, до речі, збігається, думаю, з версіями багатьох українців з активною позицією. Знову ж таки, проблемою постає система. Стара, незмінна система. Саме тому, на питання щодо кандидатів на посаду міністра оборони Кіборг відповідає однозначно: зміна імен не призводить до кардинальних змін. Допоможе лише зміна системи. І додає, що поведінка жодного з очільників не відповідає тій, що має бути за таких обставин.

Говорячи про національну свідомість, Андрій знову згадує історію – применшення значення країни, гніт, словом, все, що призвело до того, що нація перестає вважати себе спроможною боротися за себе. Тут йому спадають на думку і розважальні заклади – корчми, шинки – організовані відомою національною меншиною, і Кіборг приходить до висновку, що “Все, що розслабляє націю, грає на користь її ворогу”. (Згадуючи наші нещодавні спроби влаштувати антиалкогольний флешмоб на День збройних сил України, я дуже потішилася почувши таку думку від Кіборга).

Варто зауважити, що на противагу деяким людям, Кіборг не вважає, що лише особистість Путіна є проблемою. Отже, зі смертю Путіна мало що зміниться в стосунках між українцями і росіянами. “Згадайте ті 85%. Цей соціум вимагає того, що відбувається зараз на Сході. Від зміни влади в Росії проблема не зникне”.

Зрештою, сам Кіборг важливим меседжем свого виступу визначив ідею продовження роду, безумовно актуальну для дівчат. Однак, його вираз “Ми там тих ворогів поборемо, ваша ж задача – побороти тих ворогів, які лишилися тут, всередині” має сприйматися нами більш серйозно, ніж ми зараз це уявляємо.

Які ж рішення проблем пропонує сам Андрій? В цьому він цілком покладається на Правий Сектор та його представництво у Верховній Раді. Він впевнений, це ті, хто можуть змінити систему в країні.

Кіборг не говорить відверто про далекоглядні плани на майбутнє. Він наголошує: “Зараз час кожному займатися своєю справою. Займатися тим, що горить. І тільки тим. Якщо можеш чимось не займатися, то не займайся”.

На питання чому не відбуваються радикальні зміни влади,  чому перестали говорити про якісні зміни, Богема відповів: “Якщо ми зараз про це говоримо, значить, це важливо. Значить, цьому треба приділити увагу”. Але моя думка така, що саме ті, хто лишився, хто не пішов на фронт, і мають думати над цими питаннями.

Мене особисто турбувало явище індеферентності серед громадян. Вважаючи, що це, на жаль, ще доволі розповсюджене явище в Україні, я спитала як можна з цим боротися, як поводитися з тими, кому доля країни відверто байдужа. Завчасно перепросивши за лайку, Кіборг відповів: “Або забити на них, або п*здити”.

Сказати, що ця зустріч справила на мене враження, – не сказати нічого. Нам тут, грубо кажучи, в тилу, дійсно необхідно бачити цю міць і силу, що дає впевненість за майбутнє України.

І ще дещо я вкотре зрозуміла: героями таки не народжуються, їх загартовує історія. І коли вже ми маємо таких героїчних співвітчизників, маємо і для себе встановлювати певну планку відповідності. Щоб не було соромно їх зустрічати.

image

Cyborg’s Word

I am Ukrainian, therefore I struggle

Will we be strong enough so that the wall between us would fall?

 

We all knew everything just couldn’t be always good, however, no one had warned us it’s going to be that bad. My country is half step from war. My male friends have never been so serious talking about  military stuff. I have never thought of a real possibility of being a witness of such situation.

 

Now or never. Why so serious? Because it is serious. Because new Hitler appeared (or finally showed his face), but Europe didn’t change much – they speak of worries and are frightened of him much more than we, as our feeling is hatred. Because we are small country, even though, we are in fact a strong-minded one.

 

We know, there are reasons to take Crimea “back”, but we also do know that that’s not the end. We are to struggle. We are to prove that the peninsula is an essential part of the country. And the reason is that once you’ve hesitated, your faith will never be strong again. Once we’ve satisfied Putin’s ambitions,  we would face more and more of them. That’s basic law of economics.

 

This is why we fight – to protect, not to show the pride of a little nation. But for this also, frankly.

I am Ukrainian, therefore I struggle

Витая над баррикадами

Более двух месяцев уже продолжается революция, начатая мирным протестом #Евромайдан. За это время сознание абсолютно всего народа изменилось кардинально. Так же изменилась и революция: от милых ленточек до более чем решительных коктейлей Молотова.

Скажи мне кто три месяца назад, что я буду ночевать на Майдане и Грушевского, что буду поддерживать наиболее правые течения общественного мнения, что, самое неожиданное, буду восхищаться Ультрас.

#Евромайдан стал предпосылкой уму непостижимых ранее событий: объединение фанатов Шахтера и Динамо – пожалуй, самое позитивное, остальные события касаются, в основном, небывалой жестокости со стороны властей и, фактически, разгулу бандитизма, напоминающему тридцать седьмой год с похищениями людей посреди улиц, а впрочем, к сожалению, не только это.

Но понять логику врага означает уже победить его. Откровенно говоря, сдерживает от самых радикальных действий всю силу Майдана только его же честность и в высшей степени гуманизм. Митингующие – люди решительные, но на детей, которыми прикрываются толстые дяденьки в касках, идти с оружием, пускай и вовсе непрофессиональным, не станут. Однако, и отступать – не в привычках украинского народа. Погрузитесь в свои “чертоги памяти”, обратитесь к знаниям истории, полученным в школе – любое украинское национальное движение, как правило, шло до конца. И в который раз, формулировка “до конца”, к сожалению, трактуется как печальное разрешение дела.

И всё же, поняв и простив маленьких, месяц назад начавших бриться, мальчиков мы сможем добиться поставленных народом целей. Народом, а не оппозицией, которая так неумело пытается держать нос по ветру, который веет с Грушевского в сторону сцены Майдана. Новые герои Майдана, революции и и Украины уже готовы к своему выходу из палаток. Скоро эти Кромвели покажутся из-за холма, как бы пафосно это не звучало. 

Когда ты находишься ближе всего к баррикадам, единственная мысль, которая мучит: “Как они там, по ту сторону баррикад, не понимают своей неправоты? Почему не боятся за свои вполне уж смертные души?” В один из таких моментов я отчетливо вспомнила эпизод из индийского эпоса “Махабхарата”. Эпизод накануне великой битвы богов и ракшасов (демонов), битвы между сыновьями одного рода. На стороне одного из братьев был бог Кришна. Когда тот (брат) почувствовал угрызения совести по поводу войны против родной крови, Кришна ответил ему: “Те, кто поддерживают сторону зла, уже сами по себе мертвы. Ты не можешь причинить им большего вреда”

С такой-то установкой намного проще воспринимается польза наступления. Но человеческий фактор берет верх. Ведь там – тоже люди, с семьями, со страхами, с, дай Боже, совестью. А может, и нет. Будь они (“Беркут” и прочее зверьё) по нашу сторону баррикад, на нашем месте, они б и в ус не дунули избивать семнадцатилетних молодчиков, как показывает печальный опыт. В конце концов, головы этих существ должны быть достаточно качественно промыты, коль уж они так долго держаться. Но видеть матерей их – страдание, которые переживает вся Украина.

Понимание – мир, оттого-то мы их и не понимаем. И никогда не поймем. Потому что смогли остаться людьми. 

Витая над баррикадами

The purpose of writing

Now, that’s the time I make my first post here. And the only issue I would like to raise is the actual purpose of writing.

Why do we use blogs, why do we appeal to different kinds of such services? A huge amount of them gives us an opportunity to express ourselves the way we want. But what is this expressing? A method of self-realization or a self-realization itself?

We all are different. Someone posts his breakfast photo, someone publishes his work pretending to be an artist, someone makes fun of previously mentioned people.

But the purpose of writing in general is a sad attempt to etrnalize oneself and take his or her minute of glory in the modern frantic stream of thoughts and lives. We fail to have enough time to be noticed – that’s why we want to share our thoughts in the written form. However, we fail to share it in a proper and wished way then.

The only serious purpose of writing is to follow a great way of introspection and to find the true nature of our own.

The purpose of writing